Напівкровний Принц

1209

Дочитав нарешті “Напівкровного Принца”. Звичайно, “Гаррі Поттер” – видатна серія. Цей магічний світ назавжди змінив уявлення про дитячо-юнацькі твори. Величезне мерсі та уклін Джоан Ролінг (на Нобелівську премію її), грандіозна подяка а-ба-ба-га-ла-ма-гівцям (Малкович, Єрко, Бариба), шалений решпект Віктору Морозову (і Негребецькому) за український текст!!!…  Без Гаррі Поттера цей світ здавався би безнадійним….
Також окреме шанування творцям фільмів про Гаррі Поттера – за те, що не спаскудили творіння, і навіть навпаки – матеріалізували мрії, додали почуття і розуміння. З нетерпінням чекаю виходу фільму “Келих вогню”, смакуючи очікуване задоволення.

Повертаючись до теми останньої книжки, зазначу, що із зростанням героїв поттеріани дорослішає і зміст книжок. Починалося все зі складної казки, а завершується якимсь мелодраматичним містико-детективо-політичним романом. Це все, звичайно, логічно і зрозуміло. Хоча у мене на душі і виникає певна ностальгія за казкою – так само, як колись, коли після казкової повісті “Гоббіт…” Толкієн перейшов на ніби-документальні романи про “Володаря кілець”.

Рясні любовні почуття героїв з переживаннями, ревнощами, поцілунками тощо лише підкреслили недитячість нового твору, хоча і не вбили казку зовсім – згадайте хоча б класичні російські казки з цілуванням жаб. А от розслідування що таке і хто таке Волдерморт видалось мені надто нудним і заплутаним. Найбільше я боявся, що Ролінг скотиться до банального розтлумачення: оце – добре, оце – погане, і добро завжди перемагає зло. На щастя, до такого примітиву не дійшло.

У зв`язку з цим не можу не зачіпити тему Снейпа. В Обговореннях ми вже трішки сперечались про позитиви/негативи цього героя. З виходом “Напівкровного Принца” багатьом здалося, що все стало зрозумілим – Снейп працює на Волдерморта, допомагає Дракові, вбиває Дамблдора, втікає зі смертежерами. А для мене текст нової книжки лише підтверджує мої переконання – те, що зовнішньо сприймається злом, може виявитись набагато достойнішим, ціннішим і потужнішим людським проявом, ніж таке собі, знаєте, викохане в собі публічне лицемірне бажання добра.

Albus_Dumbledore_falling_from_the_tower

Давайте розглянемо ситуацію. Теза: Снейп убиває Дамблдора, Снейп – какашка. Просто – для казки, і абсолютно незрозуміло, якщо йдеться про Дж. Ролінг. По-перше, як кажуть криміналісти, де труп? Хтось прочитав, що сталося з тілом Дамблдора після падіння? Десь були наведені слова про “констатацію смерті” ? Ні – просто всі думали і казали про це. На похованні хтось бачив саме тіло Дамблдора? Ні – “… а на руках, як здогадався Гаррі, він (Гегрід) ніс загорнуте в розшитий золотими зірками пурпуровий оксамит тіло Дамблдора.” Що це таке за “як здогадався Гаррі”? Натяк на те, що це міг бути і не Дамблдор – по іншому не сприймаю – а, скажімо, муляж або якийсь клон, чи щось магічне – не знаю… І що це таке за “загорнуте… в оксамит тіло”? Тобто, цілком загорнуте? Ну, напевно цілком – так як це робиться в Індії, коли спалюють померлих. Отже, для мене абсолютно не зрозуміло, кого ховали (палили) “прекрасного літнього дня”. Можливо це був убитий напередодні смертежер.
Ну, добре – не будемо довго розмірковувати щодо істинності смерті директора.

Вертаємось на кілька днів раніше. Якщо Дамблдор помер, то як? Снейп заходить у приміщення, де – будьте зараз уважні:
1) вмирає Дамблдор, “сповзаючи по стіні”… На те, що він і так вмирає (після випитого), постійно натякає авторка ще до зустрічі з Драко. Потім лунає дивна фраза одного смертежера: “Йому й так уже небагато лишилося, якщо хочете знати!”… І цього не міг не бачити Снейп. І ніхто краще, як Снейп, не міг знати наскільки близький до смерті Дамблдор (не враховуючи загрози від смертежерів).
2) хтось врешті-решт мав убити Дамблдора. Смертежери змушували це зробити Драко. А от власне сам Дамблдор дуже сподівався, що Драко все ж перейде на “нашу” сторону і не наважиться на вбивство. І звичайно, щоб не допустити такої біди в житті підлітка, Дамблдор волів би загинути від руки когось іншого – ну… ну… та от хоча б від чарівної палички досвідченого Снейпа. Саме тому “уперше по-справжньому благав”: “Северусе… будь ласка…”
Зважте, що Дамблдор не просив: “Будь ласка, порятуй мене…” – а просто просив чогось, що мав розуміти Снейп. І, вірніше всього, розуміли вони один одного добре (можливо йдеться про узгоджену з Дамблдором обітницю Снейпа щодо Драко).

Зрештою, все склалося непогано. Драко не дійшов до вбивства. Дамблдор вмирав “по-любе”, а тому Снейпові дії взагалі сприймаються, як акт гуманізму. До того ж, дивний кульбіт Дамблдора через зубці валу, і підозріле поховання невідомого тіла наводять на думки про вдале інсценування.
Чи вірно я все розумію, виявиться лише з виходом наступної книжки.

Ви не дивуйтесь, що я провів серйозний аналіз за художнім твором. Толкієністи взагалі мають такий простір для досліджень псевдо-історії, що можуть захищати наукові дисертації. Та і у світі Ролінг вже достатньо матеріалу. З цікавістю недавно вичитав на якомусь російському форумі обгрунтоване припущення, що Фред і Джордж Візлі – зрадники. І я не дивуюсь – добро і зло – це така примара… Усяке буває…