Пейнтбол у Львові

1718

Прогулявся Львівнетом і натрапив на вказівку пейнтбольного клубу на Сихові. Виявилось – дохлий сайт. Дивуватись не доводиться, бо люди часто розпочинають власні проекти, не здогадуючись скільки часу та вміння вони змушені будуть на них витрачати.

Але тема пейнтболу нагадала мені матч, в якому я колись прийняв участь.
В обох командах були наші люди – з редакції газети. Єдине виключення – команду суперників доукомплектували синочком тренера клубу. Як виявилось, він хоч і був школярем, але вже добряче натренувався у пейнтболі.
Перед матчем ми вислухали від тренера (він же і суддя) довгу інструкцію з техніки безпеки (та хто це слухає), одягнули окуляри і розпочали перший бій.

У дитинстві напевно не було і дня, щоб я не зіграв у войнушки. “Войнушки” була дуже не конкретною грою.  В неї можна було грати пальцями чи саморобними “пєстіками” (сірникова коробка + олівець + “ізолєнта” + резинка), і навіть ключками для хокею, але головний принцип – добре ховатись, швидко пересуватись місцевістю і захоплювати ворога зненацька. Все це я вмів прекрасно.
Але в першій же сутичці у пейнтболі я необачно отримав від синочка тренера “кулю” у руку. Удар був відчутним – запекло добряче…  і потім у тому місці  розплився кольоровий синяцюра. Довелось, згоряючи від сорому та гніву, піднімати зброю догори і полишати поле бою.

У другому заході, я вже вів себе цілком інакше.
Спочатку добре заховався за автомобільними шинами і почав перестрілюватись з опонентом, який так само закріпився на протилежній стороні арени. Наша дуель тривала довго – нам подобалось просто стріляти (за постріли не треба ж було платити). Але так сталося, що тренер-суддя зайняв позицію недалеко від нашого коридору обстрілу… І, знаєте, йому не допоміг шолом, не допомогла маска, не допомогла спеціальна накидка на шию (загалом, він скидався на Дарт Вейдера із Зоряних Воєн)… Дунув легенький вітерець, і моя кулька, зробивши елегантний вигин у траекторії, знайшла єдину малесеньку шпарину в обладунках судді і вдарила його у шию біля вуха… Дарт Вейдер зник за барикадою шин… Я аж перелякався… Потім він звісно піднявся і грозив пальчиком, але мені вже було смішно…

Далі я довів суддю до оскаженіння. Коли на іншому фланзі йшов запеклий бій (а синочок судді стримував всі наші атаки), я, все ж тихенько прибравши свого далекого опонента, здійснив стрімкий непомітний прохід у тил ворога.  Відчув себе, як мінімум, визволителем Всесвіту, коли забігав за спину “синочку”, який методично розстрілював наших бійців. І це був кайф – всі кульки, що в мене залишились у рушниці, я розрядив у його тіло.  Потім сердитий тренер-суддя-батько довго кричав, що не можна стріляти в гравця з малої відстані і махав крилами над сином, але наша команда вже нічого не чула, бо раділа, що нарешті перемогла.
Сподіваюсь, та династія пейнтболістів не тримає на мене зла.

3 КОМЕНТАРІ

  1. Привіт автору блога від творців Енвайрома (Гаррі Поттер, envirom.org.ua, ще хтось пам’ятає? :))
    Пропонуємо дешевий пейнтбол для блогерів і твіттерян.

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Впишіть своє ім'я