В більярді дуже важливо, щоб стіл був якомога пласким. Якби фільми можна було використовувати у якості поверхні для більярдних столів, то я б запропонував “Джанго визволений”. Здається, Тарантіно полюбив тематику встановлення глобальної справедливості в історії людства методом вульгарного гротеску. В “Безславних виродках” євреї-супергерої трахнули Гітлера, а в “Джанго визволеному” – негр-термінатор трахнув білих. Це, звичайно, дуже тішить певні верстви населення планети, і приносить творцю ефектних поробок гроші та славу. У “Вбити Біла” жінка трахнула чоловіків, але там було більше особистих стосунків, тому тема помсти жінок чоловікам не здається такою глобальною і вираженою.
Яким буде наступне кіно від Тарантіно? Про те, як індіанець затомагачив усіх блідолицих? Думаю, ні – адже цільова аудиторія червоношкірих не надто чисельна і фінансово низькоспроможна. Може це буде історія про хвору на СНІД лесбіянку-священника, яка повстане проти закостенілих канонів суспільства та церкви?
Найгірше, що тепер при перегляді якогось вестерна в пам’яті буде вилазити ефектно змальований (тут треба віддати належне Тарантіно) образ негра-ковбоя з рушницею і на коні. При цьому сам персонаж (Джанго) – неймовірно убогий як сценарно, так і за акторською грою. Якогось переходу від рабського до геройського менталітету зображено не було. Раба просто переодягнули, і він чарівним чином з “нігера” перетворився на гордовитого афроамериканця. Серйозно? Його подружка теж не мала сюжетного простору, щоб проявити акторський талант, тому постійно (реально – постійно) кричала і потворно кривлялась. Словом, жодного співпереживання позитивним героям в мене, особисто, не було.
Крістоф Вальц, як завжди, колоритно зіграв свого героя. Але за сценарієм він теж не надто привабливий – йому довелося бути хитрожомудрим наставником, що страждає манією вбивства. Загалом, Тарантіно у своїй творчості перегинає палку з прийомом: ах, ти мені наступив на ногу і не вибачився, то я стану супергероєм і відірву тобі голову, а потім поріжу на кавалки, а потім киші намотаю на руку – вітайте мій вчинок, я – ваш герой!
Показовою є сцена, коли Шульц (Вальц) перед тим, як на нервах вбити головного поганця (якого непогано зіграв ДіКапріо), натужно згадує вбивство раба – така собі примітивна сценарно-режисерська спроба емоційно обгрунтувати наступні нелогічні події. Тарантіно надихнувся якимсь екстравагантним індійським бойовиком – не інакше.
Зрештою, весь фільм – це штампи далеко не найкращого ґатунку з інших фільмів та з фільмів самого Тарантіно. Загальна характеристика “Джанго визволеному” – ефектна вторинна примітивно-тупа лайнокровіща під хорошу музику і з деякими хорошими акторами та діалогами.
З позитивного – відзначу просто чудову гру Семюела Л. Джексона – це отой старий негр-наглядач, що розкусив усю аферу Шульца і Джанго, які вирішили зекономити на викупі рабині (жінки Джанго) і тому дурили рабовласника. За це негру-наглядачу вільний афроамериканець прострілив коліна, а потім підірвав його динамітом. Тобто – увага! – зміст фільму в тому, що два професійні вбивці перестріляли всіх, хто не дав їм здійснити їх шахрайську аферу, хоча був варіант все зробити законно, але дорожче. А Тарантіно показав їх героями, борцями за звільнення негрів від рабства.
Дивлюсь, на Кінопоіску ця поробка вже на 14 місці в Топі, обійшовши навіть чудове “Кримінальне чтиво”! Куди котиться цей світ?
Треба буде передивитись класичний італо-іспанський вестерн “Джанго” 1966 року з Франко Неро (який, до речі, весільним генералом показався в епізоді нового фільму), щоб трохи втамувати ту нудоту, яка залишилась після перегляду тарантінівського Джанго.
