Вуличні музики

1164

Недавно сталася неординарна подія – я переглянув передачу львівського телебачення. Вірніше, це була не передача, а невеличкий відеофільм. Як правило, відеофільм ЛТБ, який я отак, з нічого, можу передивитись – це робота Тетяни Кобрин. Особисто з нею, якщо пам’ять мені не зраджує, я не знайомий, але знаю, що ця людина старається зробити щось душевне, не халявне і… львівське.


Цього разу фільм був присвячений львівським вуличним музикам, який так і називався – “Вуличні музики”. Зі своїх дитячих спогадів (з початку 70-х) завжди маю на пам`яті одного скрипаля, що часто приходив до нас у подвір`я. Це був літній, знищений життям чоловік, який ледве ходив на хворих ногах. Одягнутий він був у темний-темний костюм, колір якого годі було визначити, бо кількарічний вуличний пил міцно в`ївся у тканину. Також він мав відповідного капелюха, на якому, вірогідно, часто любив посидіти.

Коли скрипаль, що нагадував смертельно змученого Чарлі Чапліна, з продовгастим коричневим футляром повільно заходив до нашого двору, ми, дітлахи, одразу припиняли свої галасливі забави і з якимось острахом дивились на прибульця. Він дійсно видавався нам інопланетянином – у радянській країні, де всі мали бути щасливі і доглянуті, таке явище було незрозумілим і навіть містичним.

Дитяче оголене почуття агресії до чужорідного та незрозумілого тоді іноді прокидалося в нас. Але цікавість усе ж перемагала, і ми, озираючись на дорослих, що стояли на балконах, спостерігали за діями незнайомця. Чужинець виходив на середину двору, важко нагинався, розкривав футляр, діставав обдерту скрипку, смичок… Ми стежили за кожним рухом – зараз відбудеться щось чародійське. Скрипаль знімав капелюха і кидав його на футляр… повільно лаштував музичний інструмент на плечі.
І ось воно – полонез Огінського…

Я давно знаю, що таке “полонез Огінського”.
І хоча я достеменно не знаю, що таке полонез, я не знаю, хто такий Огінський, але це словосполучення та ця невміло зіграна музика зародили та назавжди закарбували в мені деякі незрозумілі тоді почуття. Чесно кажучи, я і зараз не досить розібрався в цьому (то не співчуття у чистому вигляді і не звична сентиментальність), але це почуття додало в моїй душі якусь глибину, яку я і досі дуже ціную.

Люди з балконів кидали монетки (іноді загорнувши кілька у папірчик), і ми з задоволенням збирали їх та пересипали музиканту в капелюх. Коли втомлений артист повільно виходив з двору, ми дивились йому услід і важко усвідомлювали невідповідність того, що бачили, і того, що відчували…

Ми чекали цього музиканта кожного року, з кожним першим, по-справжньому теплим, днем… але одного літа він не з`явився…
Потім все забулось.

Тепер, переглядаючи фільм “Вуличні музики”, знову згадав про цих людей. Ми їх знаємо – це і сліпий, що грає на гітарі та співає навпроти Ратуші (біля “Булки”), це і веселий дядько з трубою та гармонікою біля пам`ятника Міцкевічу, це і дивний дідуган зі скрипкою, який ще й “підвиває” для супроводу (за вежею Корнякта)…
Я ніколи їм не подавав. Здається, у мене є відчуття, що я цим ображу, зраджу того старого скрипаля, який колись приходив до нас у двір…