Не мніть талони

Вчора їхав у трамвайчику до вокзалу…
Все, як завжди – чекав на зупинці, зайшов, купив у водійниці талончик. Рушили… 
У нас поїздка в трамваї за комфортністю деколи мало чим поступається бидлотрусу у маршрутках.  Тому, коли зібрався “закомпоститись”, для мене почалася гра у форт Буаярд: в одній руці кульок, в другій – цнотливий талон і поручень, за який я ледь тримався під час бовтанки. Як тільки я відпускав трубу, одразу валився на всіх, хто був поруч мене. “Прпршую”, – тихо казав я. На мене дивились з підозрою і ховали сумки. Після кількох хвилин армреслінгу мені все ж вдалося через чиюсь голову запхати талончик у компостер і клацнути ним.
На Привокзальній багато людей вийшло, і я хлюпнувся на сидіння… Але весь час мене не полишала думка про контролерів – цих лицарів електротранспорту, ідальго справедливої оплати, воїнів Світла у темному вагоні. Давно я з ними не контактував, але відчував їх присутність, як безсмертний Дункан Маклауд дух своїх компаньйонів.
Тому зовсім не здивувався, коли поруч намалювалась коробкоподібна фігура жіночки невизначеного віку і зажадала чогось, що мені почулося, як “оплата за проїзд”. Насправді, вона так і сказала, але сама ця фраза настільки абсурдна в устах контролера (а не кондуктора), що я тепер не впевнений у своїх аудіологічних кондиціях.
Невимушеним рухом я подав талончик тіточці і втупився у вікно… Пройшов деякий час…
Краєм ока помітив, що контролерка довго пильно вдивляється у пробиті дірочки, звіряє талон зі своїм зразком, перевертає і оглядає – хіба що не дивиться на просвіт і не бадає під ультрафіолетом.
Ми обмінялися поглядами – вона стояла, я сидів, але наші очі були приблизно на одному рівні.
Після довгої паузи, все ж можливо згадавши долю двох контролерів і міліціянта, які нарвалися на скаженого зайця 6 березня,  тітка віддає мені квиток і каже: “Наступного разу не мніть талон, бо будете платити шшшштрафффф…”.