Сьогодні, 8 травня, ще встигну привітати зі святом всіх матерів (хоч це для мене звучить не менш дивно за “жіночий день”). Вітаю, бажаю здоров’я і щастя.
А також напередодні Дня Перемоги ще встигну сказати кілька слів про ситуацію з червоним прапором. Так, була війна і наші предки (більшості українських сімей) воювали у складі радянських військ під червоним прапором. Цілком зрозуміло, що їх життя, їх перемога, їх пам’ять заслуговують на повагу.
Натомість, рішення примусово оздобити державні установи України “прапором перемоги” є проявом совкової свідомості представників влади, які вирішили роздмухати конфлікт, подратувати націоналістичних биків червоним кольором, спровокувати чергове протистояння в нації. Це їх хліб, це їх надія на позитивні результати наступних виборів.
Але провокація стає успішною лише тоді, коли на неї клюють, коли реагують так, як запланували провокатори. Як саме? Відбирати та нищити прапори, ображати ветеранів радянської армії, влаштовувати бійки.
Тобто, з боку однієї сторони свято “со слезами на глазах” чомусь перетворюють на пропагандистський шабаш, а з боку другої сторони “день скорботи” перетворюють на істеричну штурханину.
Зараз дивлюсь на Першому репортаж з Харкова, де Добкін влаштував свій ностальгічний парад Перемоги на радянський лад.
Сценка де проносили український прапор і червоний прапор під звуки маршу на мелодію “Ой радуйся, земле, Син Божий народився..” ??? на фоні гігантського пам”ятника Леніну, дивилась психоделічно.
Добкін любить “приємно” здивувати)