Цікаво інколи якісь очевидні речі усвідомити з огляду на фізичне явище та конкретні цифри.
Наприклад, всі ми відчуваємо, як душно та некомфортно їхати в набитому транспорті - особливо зараз, коли спекотно. А якщо вийдуть люди, то вже набагато прохолодніше та веселіше...

Кожна здорова людина випромінює 100 Вт теплової енергії (інфрачервоне випромінювання). Нездорова - більше. Бабульки, можливо, менше, а деякі з них, є підозра, навіть поглинають енергію  :)

Але не будемо враховувати усілякі відхилення - беремо по 100 Вт з тіла.
Тепер стає зрозуміло, що коли в салоні знаходяться  десятеро людей, це співвідносно вмиканню кіловатного калорифера (масляного радіатора, як на фото). А в маршрутках їздить і по 4-5 кіловаток... а в трамваях ще більше... Тут навіть відкриті вікна мало допомагають...

Недавно мав потребу відвідати Пенсійний фонд Личаківського району. Це взагалі окрема пісня - візит в це... місце. Кілька років назад, коли я ще носив до них звіти по підприємницькій діяльності, доводилося дивуватись - який же це заповідник радянщини, що застряг на початку 80-х років минулого століття!
Ні, там не висять кумачі з написами: "Слава КПРС!" і стіни не прикрашають портрети Ілліча, але саме відношення до роботи та до відвідувачів, антураж - чисто совкове. Тому, хто цікавиться історією - маєте можливість пірнути в неї з головою.

Все ідеальне є ідеальним в кожній дрібниці. Як ви думаєте, де має знаходитись Пенсійний фонд Личаківського району (не по розуму, а як завжди)?... Напевно, багато хто здогадався, що Пенсійний фонд Личаківського району знаходиться ледь не на протилежному кінці Львова від Личаківської - на Рогатці. Політика тут проста - чим менше пенсіонерів добереться до чиновників, тим менше у чиновників буде з ними проблем. Більше того - навіть знаючи адресу фонду, знайти його практично неможливо, бо будівля ховається на території алмазного заводу і заходити до неї потрібно зовсім з іншої вулиці. Ще надцять відсотків надокучливих візитерів відсіяно! Молодці!
Це одне з правил совка - заховатись від відвідувачів подалі.

Увійшовши в двері, ви потрапляєте у цілковитий інформаційний вакуум. Перший поверх містить кілька дверей з написами, на кшталт "Службове приміщення. За вхід без дозволу - ампутація кінцівок та відкручування голови", і які зовсім не пов"язані з пенсійною темою, а скорше нагадують приміщення моргу (ще один відлякуючий фактор для пенсіонерів).
А мені ж потрібно взнати, на який рахунок фонду перечисляти гроші (податок). І що робити у морзі? Бігти і перевіряти всі поверхи? Так це ж Я їм несу гроші! Не забираю, а віддаю! То чому мене не зустрічають з хлібом-сіллю? Чому не приклеять на вході хоч маленький клаптик паперу, де б показали план кабінетів на поверхах? Бо чиновники ховаються навіть тоді, коли ви їх вже знайшли.

Пройшовся поверхами, потинявся коридорами - щось нічого не впало в око про підприємців та про їх податки. Біля туалету чіпляюсь до жіночки, яка після миття рук в унітазі (думаєте, жартую?) йшла у свій кабінет.
- Вибачте, скажіть, будь ласка...
Жіночка з кислим лицем повертається до мене не менш кислим задом і починає прослизати у ще ледь відкриті двері, як восьминіг...
- ..скажіть, будь ласка, де можна взнати рахунок для єди...
- (роздратовано-перелякано) Третій поверх, другі двері наліво ня-ня-ня обід...
- Що, перепрошую, обід?
Це просто катастрофа, що робиться з хамовитими чинушами, коли ти в них щось перепитуєш. Вони свято переконані, що ти повинен чути кожен їх звук і розуміти кожне слово, навіть, якщо йдеться про щось цілком незрозуміле для відвідувача. І якщо ти не почув чи не зрозумів з першого разу, то ти - дебіл, який повинен надокучати не їм, а персоналу психлікарні...
- Що, перепрошую, обід?
Жінка закочує очі до потилиці й так міняється в лиці, що починає нагадувати пацієнтку стоматолога-садиста, і крізь зуби каже:
- Ззззарррразззз обід...
Півсекунди - і вона врешті повністю прослизає у двері, швидко їх закриває і, здається, барикадується сейфами і диванами.
Це одна з особливостей совка - всі чиновники дратуються, що їх постійно розпитують про щось, але нічого не зроблять, щоб задовольнити інформаційний голод. А ж достатньо повісити табличку, що від 13.00 до 14.00 - перерва, і що такі-то питання вирішуються в таких-то кабінетах - і все. Ні - кожен з них думає, що це має вирішуватись десь на рівні Кабінету міністрів у Києві чи навіть в ООН, а таблички мають виготовлятись спецзамовленням у типографії, що друкує гроші. А за свій кошт вони ніколи не куплять й одного листочка, хай би їм витріпали нервів на бідон валер"янки (- Ой, як я змучилась на роботі... як перенервувала..).

Ну, добре - йду у вказаний кабінет. На дверях - тільки довгий список тих, хто тут працює. Серед прізвищ - Бардак. Символічно... Стукаю у двері і заходжу з намаганням спитати: "Чи дійсно тут можна взнати рахунок....."
- ОБІД!!! - люто верещать тітки, наче я лізу у вбиральню  (ну, хоч би двері закрили чи, знову ж, табличку повісили з розкладом роботи).
Обід - це не вимушена зупинка в роботі радянського закладу. Це квінтесенція явища, коли відвідувачі заважають навіть не те, що працювати, а й взагалі - жити. Не важливо, що робота чиновника і полягає в обслуговуванні відвідувачів, і що саме з податків відвідувачів йому платять зарплату - обід має статус приватного і, я б навіть сказав, інтимного процесу. Обід може початися задовго до визначеної години (- Більше чергу не займайте, я кому сказала!) і закінчитись теж невідомо коли (- Галина Батьківна вийшла. Скоро прийде. Почекайте).

Через десять хвилин, о 14.02, заходжу. Тітки стоять у тих самих позиціях - спершись дупами на столи, обговорюють якийсь серіал. Майже не розвертаючись до мене, вручають листівку з інструкцією і знову торочать про своє. Питати, чи не можна було цього зробити одразу, небезпечно - адже обід, як ми вияснили, це не поглинання їжі, а священний час для чиновницької одиниці, як намаз для мусульман.
Я не люблю живого спілкування з незнайомими людьми, але досвідом навчений, що чиновників треба все перепитувати, особливо, зважаючи на те, що інструкції пишуться надзвичайно обдарованими, виключно геніальними, людьми. Мене інформують, що остаточну суму мені скаже Ольга Романівна, і показують рукою на молоду дівчину, яка демонстративно стоїть до всіх задом і розмовляє по телефону. Я чекаю поки вона договорить і звертаюсь до неї, на що отримую вже знайомий істеричний (реально) крик:
- У сусідній кімнаті!!!
При цьому, вона навіть не дивиться на мене, а просто йде повз.
Достойну! достойну зміну викохали чинуші у державних кабінетах. Я оце грішив на совок... Тепер думаю, що навіть тоді не було таких стервозних кобил, як зараз (додалися спогади про Львівводоканал).
Зрозумівши, що мені рукою (по-мавп"ячому) показали на сусідню кімнату, а не на істеричку з телефоном, я ще хвилин п"ятнадцять чекав Ольгу Романівну, яка ще не прийшла з обіду (ну, це святе). Як виявилось згодом, Ольга Романівна - теж молода дівчина, але цілком культурна, приємна людина, яка навіть казала "дякую", "до побачення", і  мені стало ясно, чому всіх підприємців відправляли саме до неї. Цілком можливо, що вона припізнилась, виконуючи якусь додаткову роботу для місцевих старослужбовців. У колективі завжди має бути хтось безвідмовний, на кого спихують усю марудну роботу.

Так що, пропоную нову розвагу для екстремалів - Занурення в СРСР - відвідати Пенсійний фонд Личаківського району під час обіду і спробувати щось розпитати - будь-що...  ну, хоч який зараз рік чи яке століття...

У Львові все частіше для екскурсійних турів замовляють трамвай. Нині особливо популярно стало святкувати в трамваї дні народження, організовувати екскурсії для школярів, святкувати весілля.
http://www.city-adm.lviv.ua/view/a,5,5943.html

Весілля у трамваї? Це напевно кумедно. Вздовж вагонів поставлять столи, і давай під стукіт коліс хиляти чарками.  Привокзальна - "гооорілааа сосна, палалааа..", центр - "ой, на горі два дубкиии..",  Зелена - "многаяяяя, многая літааа".  З криками "наливай!" та "гірко!" трамвай, розхитуючись на поворотах, і приймаючи нових гостей на зупинках, буде курсувати Львовом допізна. А потім - перша шлюбна ніч у трамваї, звісно.
Ціна за годину у трамваї - 296,72 грн.,  у тролейбусі – 307,97 грн.