За мотивами теми в Обговореннях про "Феномен кохання"
Мій батько рідко приділяв мені особливу увагу, і я йому за це... вдячний. :) Ні - він надзвичайно турботливий, хороший батько, але дуже вже іноді буває неуважним. Весь час він думає про роботу (навіть, коли вже давно на пенсії), про якісь там механіко-фізичні прилади, схеми, дроти, про ремонт в хаті, а також про рибалку, збирання грибів тощо - і, цікаво, що дійсно це все робить! Одночасно він творить вірші, згадуючи своє репресоване минуле на Колимі та романтичні відносини з моєю мамою...
Отже, як за цим всім проявлялась батьківська увага?
Перший такий особливо гострий спогад про батька відноситься до моєї дитсадкової ери.
Так от... Одного разу ми з батьком відвідали Краківський ринок - дивились на рибок, хробаків, дафній та іншу приправу для акваріуму. Йти опісля додому пішки я відмовився і категорично зажадав: "На таксі !".
Ну як не зробити дитині таку приємність? Усього за один рубль. До того ж біля Краківського часто тусувались таксомотори, що на той час було неабиякою спокусою скористатись з такої рідкісної нагоди.
А тепер слідкуйте за нашими діями. Батько сідає на переднє сидіння, бере мене на коліна... я правою рукою притримуюсь за дах машини... Батько закриває двері. Двері зачинились.
Не зрозуміли? Я ж кажу - двері зачинились. Прикол, правда? А пальчики де? Ага - зовні. Всі ми всередині, а пальці - зовні... притримують дах, щоб не зірвало... від мого крику. Не пам`ятаю, що було далі, але я вже тоді зрозумів (на відміну від Кіркорова), що любов буває жорстока.
Коли я трошки підріс, батько почав мене брати з собою в ліс та на рибалку. Як зараз пам`ятаю - після тривалих блукань у гущавині в пошуках грибів, ми присіли на повалене дерево, перекусили і вирішили відпочити. А який відпочинок у дітей? Правильно - активний. А тому я вирішив допитатися в батька, що таке лапта і як у неї грати. Що б зробив батько, який не любить свою дитину? Він би сказав: "То москальська гра, а ти, якщо нема чим зайнятися, краще перемнож 67 на 325". Але ж мій батько зовсім інший. Він не тільки почав детально пояснювати нехитрий принцип гри, що схожа на бейсбол, а ще й проілюстрував наочно, як однією палкою відбивають іншу.
Слідкуйте за діями. Я сиджу зліва, батько - праворуч. Він бере одного маленького, короткого дрючка у ліву руку... і одного довгого, дебелого дрючка у праву.
- От дивись - каже батько, - цю щіпочку підкида-а-а-ємо...
Він дійсно лівою рукою підкидає маленьку дровинячку вгору.
- А палкою щосили б`ємо по ній.
Наступна сцена докладно освітлена у комедійних фільмах з елементами чорного гумору. Великий дрючок весело свистить у лісовій тиші і, успішно проминувши підкинуту дровинячку, лупить мене точнісінько у лоба. Бум! Птахи з криком розлітаються, олені у паніці викорчовують кущі, а луна від удару ще кілька хвилин блукає карпатськими горами. Маленький OOHFIRO, який до того, роззявивши рота, з цікавістю першого космонавта слідкував за злетом дровинячки, в мить опинився догори ногами за тим деревом, на якому сидів. У цей час і дровинячка ще впала...
Через кілька хвилин, згадуючи цей епізод, я навіть сміявся...
Це називається: любов вдарила в голову.
Ще раз пригоду на власну голову я заробив вже в домашніх умовах. Під час Великого Прибирання, коли в квартирі пересовують всі меблі, пилососять килими та вологою шматою миють підлогу, дитина особливо гостро відчуває нестачу батьківської уваги. Напевно саме у пошуках її я вирішив зазирнути за диван, що відсунули від стіни. Але скоріше за все, я хотів там віднайти щось цікаве, що було давно загублене і вважалось безнадійною пропажею. Отже, лежачи животом на дивані, і звісивши голову аж до підлоги (зі сторони стіни), я зосереджено та уважно сканував поклади реліктової пилюки, що прикривала від мене старовинні скарби - зів`ялий паперовий літак, скляну блакитну кульку, носовичок, а також кілька іграшок, які я колись так сховав від сестри, що потім і сам не міг знайти. Бавитися в Індіану Джонса досить цікаво, але, вже знаючи особливості любові мого батька до дітей, я відчув, що... ПОРА! Ой, пора виринати, бо... Я от не розумію, як можна не помітити, що в дитини на дивані не вистачає голови? Вона в мене ніби не маленька - досить важлива частина організму. Хе-хе... Недарма кажуть, що любов сліпа.
Ну, як ви можливо здогадались, не встиг я вигулькнути з "підземелля скарбів", як диван - клац! - був із силою припертий до стіни. Не зовсім, звичайно, до стіни - між диваном та стіною опинилась така непотрібна у побуті та непомітна на перший погляд річ, як моя голова. А чому "клац"? Ну, бо спочатку рот у мене був трохи привідкритий.
Найгірше, що у такій ситуації, я й сказати слова не міг - щелепи були прикуті. Батько ще кілька разів пробував ногою довести диван до наміченої цілі, але чомусь у нього нічого не виходило - все-таки міцні кості в дітей. Коли ж я вже почав дудіти в ніс і теліпати ногами, то мене нарешті врятували. Питаю: як би це зробив батько, який не любить свою дитину? Він би просто її витяг за ноги. Правильно? А от мій не так - він спочатку відсунув диван. О!
Ну, і як прояв надзвичайної любові до мене треба розцінювати дії батька, коли я отримав право нічого не писати у школі (та вдома) протягом місяця. Уявляєте? Вчителька каже (противним таким голосом): "Діти, розкрийте зошити та запишіть", а я підпер голову рукою і замріяно дивлюсь у вікно. І жодних зауважень...
Їхали це ми поїздом з моря додому, за декілька днів до початку навчального року. Я дуже любив лежати на верхній поличці і спостерігати, як змінюється погода при наближенні до Львова. Верхня частина вікна (яка відкривається) у купе була відсунута догори, і я простягнув назовні руку, граючись з вітром. "От якби зараз підійшов батько" - думав я, - "і захлопнув вікно. О! Тоді б я точно дістав би перелом і не ходив би в школу". Я навіть поміняв руку - з лівої на праву, щоб зламалась саме "робоча" рука. Вважаєте, це я серйозно так мріяв? Та ви що? Я ж не придурок (хоча... як подивитись). І хто ж міг подумати, що ледь я почну тою рукою ловити ґав, як все, що "запланував", збудеться. І знову мені не вистачило долі секунди, щоб врятуватися від батьківської любові, яка турбувалась, щоб синочку не надуло вушка. Результат - гіпс на великому пальці і звільнення від писання та фізкультури.
Отака ота любов - заскочить зненацька, коли її вже зовсім не чекаєш.
Хороше слово "феномен" - рідкісне, незвичне явище. Любов, як на мене, і є рідкісним, незвичним явищем в житті людини. Бережіть цей феномен, дорожіть ним, не гребуйте... якими б проявами це не супроводжувалося.
http://enter.lviv.ua
.