Вуличні музики
13.10.2002 Вибране
Недавно сталася неординарна подія - я переглянув передачу львівського телебачення. Вірніше, це була не передача, а невеличкий відеофільм. Як правило, відеофільм ЛТБ, який я отак, з нічого, можу передивитись - це робота Тетяни Кобрин. Особисто з нею, якщо пам'ять мені не зраджує, я не знайомий, але знаю, що ця людина старається зробити щось душевне, не халявне і... львівське.
Цього разу фільм був присвячений львівським вуличним музикам, який так і називався - "Вуличні музики". Зі своїх дитячих спогадів завжди маю на пам`яті одного скрипаля, що часто приходив до нас у подвір`я. Це був літній, знищений життям чоловік, який ледве ходив на хворих ногах. Одягнутий він був у темний-темний костюм, колір якого годі було визначити, бо кількарічний вуличний пил міцно в`ївся у тканину. Також він мав відповідного капелюха, на якому, вірогідно, часто любив посидіти.
Коли скрипаль, що нагадував смертельно змученого Чарлі Чапліна, з продовгастим коричневим футляром повільно заходив до нашого двору, ми, дітлахи, одразу припиняли свої галасливі забави і з якимось острахом дивились на прибульця. Він дійсно видавався нам інопланетянином - у радянській країні, де всі мали бути щасливі і доглянуті, таке явище було незрозумілим і навіть містичним.
Дитяче оголене почуття агресії до чужорідного та незрозумілого тоді іноді прокидалося в нас. Але цікавість усе ж перемагала, і ми, озираючись на дорослих, що стояли на балконах, спостерігали за діями незнайомця.Чужинець виходив на середину двору, важко нагинався, розкривав футляр, діставав обдерту скрипку, смичок... Ми стежили за кожним рухом - зараз відбудеться щось чародійське. Скрипаль знімав капелюха і кидав його на футляр... повільно лаштував музичний інструмент на плечі.
І ось воно - полонез Огінського...
Я давно знаю, що таке "полонез Огінського".
І хоча я достеменно не знаю, що таке полонез, я не знаю, хто такий Огінський, але це словосполучення та ця невміло зіграна музика назавжди залишили в мені деякі незрозумілі тоді почуття. Чесно кажучи, я і зараз не досить розібрався в цьому (це не співчуття, у чистому вигляді, і не звична сентиментальність), але це почуття додало в моїй душі якусь глибину, яку я і досі дуже ціную.
Люди з балконів кидали монетки (іноді загорнувши кілька у папірчик), і ми з задоволенням збирали їх та пересипали музиканту в капелюх. Коли втомлений артист повільно виходив з двору, ми дивились йому услід і важко усвідомлювали невідповідність того, що бачили, і того, що відчували...
Ми чекали цього музиканта кожного року, з кожним першим, по-справжньому теплим, днем... але одного літа він не з`явився...
Потім все забулось.
Тепер, переглядаючи фільм "Вуличні музики", знову згадав про цих людей. Ми їх знаємо - це і сліпий, що грає на гітарі та співає навпроти Ратуші (біля "Булки"), це і веселий дядько з трубою та гармонікою біля пам`ятника Міцкевічу, це і дивний дідуган зі скрипкою, який ще й "підвиває" для супроводу (за вежею Корнякта)...
Я ніколи їм не подавав. Здається у мене є відчуття, що я цим ображу, зраджу того старого скрипаля, який колись приходив до нас у двір...
До теми:
